Велемир

Історія

Велемирові одного разу наказали відійти, і він відійшов. Наказ був правильний. Він досі так вважає.

У цьому й полягає вся складність його історії: звинувачувати немає кого.

Родина під Воїнем була велика, а землі мала рівно стільки, щоб не голодувати в неврожайний рік: кілька коней, невелике господарство й жодного зайвого рота. Велемир був найстаршим із трьох синів і з дитинства звик, що важку роботу за нього ніхто не зробить.

Воїном батько не був, але, як більшість чоловіків прикордоння, мав спис, сокиру й щит. Коли приходила звістка про напад або небезпеку на дорозі, чоловіки з навколишніх поселень збиралися разом, виставляли сторожу й проводили вози до безпечніших місць. Велемир уперше пішов із таким загоном у шістнадцять.

Ніякого справжнього бою тоді не сталося. Вони три дні мерзли на сторожовій вежі над Сулою, двічі бачили чужих вершників удалині й повернулися додому. Проте таке життя виявилося йому зрозумілим: чекати, спостерігати, не витрачати сил без потреби й бути готовим діяти тоді, коли це справді треба.

Поступово він почав ходити зі сторожею частіше — супроводжував купців, охороняв худобу під час перегонів, кілька разів брав участь у переслідуванні дрібних ватаг. Тоді ж почав носити сулицю. Для людини, яка не мала дорогого лука й часу на постійні вправи зі стрільби, це була проста й зрозуміла зброя. Велемир не намагався кидати якнайдалі: він чекав, поки противник підійде досить близько, і робив сильний точний кидок ще до рукопашної.

Досить швидко з’ясувалося, що така зброя пасує саме йому. Роки роботи в господарстві дали Велемиру сильні плечі й витривалість. Він міг раз за разом вкладатися в кидок, не втрачаючи сили так швидко, як більшість людей. З часом навчився не просто метати сильно, а робити це однаково впевнено навіть після тривалого бою.

У двадцять три Велемир одружився й на кілька років майже перестав ходити в далекі походи. Працював із батьком, будував власний двір і поступово перекладав сторожову службу на молодших братів. Йому здавалося, що військових справ у його житті вже було досить.

Потім був зимовий напад. Сторожа помітила нападників надто пізно. Частина мешканців устигла сховатися за укріпленнями, але кілька дворів залишилися зовні. Велемир був серед тих, кому наказали відійти до воріт і не намагатися захищати окремі будинки.

Він виконав наказ. Коли нападників відігнали, його двір був спалений, а дружина мертва.

Цілим із тієї ночі не вийшов і він сам, тільки рана дісталася йому вже після бою. Велемир кинувся розбирати те, що лишилося від двору, надто поспішно й на кілька годин надто пізно; обгоріла балка зійшла зі стіни й ударила його впоперек грудей. Ребра зрослися криво й досі відгукуються на зміну погоди. Плечі й руки лишилися ті самі, що були, — кидок від цього не постраждав ані на палець. А от важкий удар у корпус Велемир тримає гірше, ніж мав би тримати чоловік його складу, і знає про це краще за будь-кого.

Велемир ніколи не звинувачував тих, хто наказав відступити. Він розуміє, що рішення було правильним і що спроба втримати кілька дворів могла коштувати значно більше життів. Проте відтоді дуже неохоче залишає позицію, яку ще можна втримати.

Наступні кілька років він знову провів у сторожових і найманих загонах і почав носити важче спорядження, ніж більшість людей із метальною зброєю. Спершу це було просто наслідком тих ребер і небажання вдруге покладатися на те, що ворог не влучить. Пізніше стало частиною манери бою.

Велемир не бачить великої цінності в тому, щоб постійно відступати й шукати нову позицію. Якщо місце хороше, його треба тримати; якщо противник хоче вибити тебе звідти, нехай витрачає на це власні сили. Важка броня дозволяє прийняти випадкову стрілу, камінь або невдалий удар і не ламати через це весь план.

Але межі такого захисту він знає добре. Він не боєць першої лінії й не людина, здатна довго обмінюватися ударами. Броня потрібна йому, щоб не залишати хорошу позицію через перше ж влучання, а не для того, щоб шукати рукопашної. Сокиру він носить із тих самих причин, що й більшість людей прикордоння: це робочий інструмент, зброя й річ, яка завжди може знадобитися в дорозі. Хорошим бійцем із сокирою Велемир себе не вважає. Якщо ворог дійшов до нього, значить, щось уже пішло не так.

У бою він майже ніколи не поспішає з першим кидком. Може довго чекати, поки противник вийде з-за укриття, повернеться боком або наблизиться настільки, щоб промах став малоймовірним. Через це його іноді вважають повільним. Сам Велемир вважає, що промах із поспіху — це просто викинута зброя. Зате коли бій почався й цілі одна за одною виходять на зручну дистанцію, він тримає темп значно довше, ніж здається. Там, де інший метальник починає берегти сили, Велемир продовжує працювати. Саме в цьому він бачить свою перевагу: не зробити один неможливий кидок, а зробити багато сильних і не дозволити якості впасти разом із утомою.

Про Меланію він знає більше, ніж вона про нього. Вони перетиналися двічі, і вдруге хтось при вогні переказав історію про переправу: як вона відмовилася відходити й затримувала нападників, поки з поселення тікали люди. Велемир слухав мовчки. Потім устав і пішов перевіряти коней. Він не вважає, що вона вчинила правильно. Він також не має жодного права так вважати й чудово це розуміє. З того вечора він не заговорив із нею жодного разу.

З Глібом Велемир прослужив ціле літо. Про те, що сталося з кожним із них, не заговорив ні той, ні той, хоча обидва зрозуміли це досить швидко. Тільки мовчання було інше. Поруч із людиною, яка теж виконала наказ і теж не може назвати його неправильним, Велемирові мовчати легко — саме тому й не було про що говорити.

З Предславою простіше, бо там суперечка стосується тільки заліза. Обоє тримають позицію до останнього; різниця в тому, що Велемир бере на себе броню, а Предслава принципово не бере, і кожен вважає другого нерозважливим. Одного разу він спитав її прямо, що вона робитиме, коли щит не встигне. Предслава відповіла, що тоді щит був не там, де мав бути. Велемира ця відповідь не заспокоїла.

У таборі він майже завжди знаходить собі роботу. Добре знається на конях, може полагодити просту упряж, поставити колесо на вісь, наточити сокиру або допомогти з укріпленням табору. Не любить сидіти без діла й погано розуміє людей, які скаржаться на втому ще до того, як робота закінчена. Говорить мало й зазвичай тільки тоді, коли має що сказати. До сварок ставиться спокійно, але якщо вже зайняв позицію, переконати його важко.

Він не любить складних планів із багатьма умовами й особливо не довіряє тим, у яких хтось має встигнути, має не помітити або напевно відступить. Велемир завжди питає, що робити, якщо цього не станеться.

Минулої осені загін відходив із пагорба, з якого добре прострілювалася дорога. Велемир зібрався останнім і зібрався не швидко: дозбирав сулиці, поправив ремінь, ще раз подивився вниз. Ніхто йому нічого не сказав. Позицію він бачив краще за всіх — і саме тому не вважав небезпеку достатньою причиною її залишити. Достатньою причиною для нього є наказ — а наказ він одного разу вже виконав вчасно й правильно, і це нічого не врятувало.

Якщо йому наказують відступити надто рано, він виконує наказ. Але майже завжди озирається. Іноді — двічі.