Гліб

Історія

Гліб виріс серед щитів задовго до того, як узяв бодай один у бій.

У Білгороді батькова робота була дерев’яна: частини возів, держаки для інструменту, щити для міської варти. Метал замовляли в коваля, решту робили самі — з дерева, шкіри та ременів. Родина жила скромно, але певно. Гліб змалку підганяв руків’я, лагодив щити й уже підлітком розумів, яке древко трісне після першого сильного удару, а яке переживе ще кілька років. Військова справа його при цьому майже не цікавила.

Змінилося все, коли йому було шістнадцять. Через місто йшов княжий загін, якому терміново знадобилися кілька десятків нових щитів і ремонт спорядження. Воїни майже два тижні жили поруч із майстернею. Гліб допомагав батькові й уперше побачив дружинників не на врочистому в’їзді, а в побуті: виснажених, брудних, із порваними ременями, затупленими мечами й старими шрамами.

Вразило його не те, як вони билися. Вразило, наскільки буденно вони до цього ставилися.

Через кілька років він вступив до міської варти. Швидко вчитися в нього не виходило. Зате те, чого навчився, він більше не губив: якщо старший показував, як тримати щит, наступного дня Гліб тримав правильно; якщо в навчальному бою відкривав бік, наступного разу пам’ятав про це.

Меч він обрав не з прихильності, а тому що це була найуніверсальніша зброя з доступних. Гліб узагалі не вважає зброю частиною себе: хороший меч — це інструмент, який достатньо надійно робить свою роботу. Так само він ставиться й до булави.

А от щит для нього ніколи не був другорядним. Саме щит найчастіше вирішує, як треба битися. Важкий дозволяє витримати натиск і втримати місце там, звідки інший уже відійшов би, — тільки б’єш через нього дорожче й влучаєш гірше. Середній лишає більше свободи для самої зброї: удари дешевші й точніші, зате прикриття помітно менше. Тому якщо позицію треба тримати — Гліб бере важкий щит і меч; якщо тиснути має він сам — булаву й середній. Жоден із варіантів він не вважає кращим за інший. Це просто два способи зробити ту саму роботу.

Броня в нього середня, і це так само вибір, а не те, що дісталося. Важка зробила б другий спосіб безглуздим: із булавою й середнім щитом сенс саме в тому, щоб рухатися й тиснути, а в повному залізі Гліб перетворився б на повільнішу версію себе самого з важким щитом. Легка не витримала б першого. Йому потрібне спорядження, у якому обидва варіанти лишаються можливими, — і він радше буде трохи гіршим у кожному, ніж добрим в одному й непридатним у другому.

З варти його запросили до невеликої дружини місцевого боярина. Там почалися справжні бої: обози, збирачі данини, розбійницькі ватаги, сутички між дрібними загонами. Гліб швидко заслужив репутацію людини, яку можна поставити на незручне місце. Треба тримати ворота — ставили Гліба. Треба провести недосвідчених ополченців — відправляли Гліба. Утворився проміжок у строю — він опинявся там. Першим після перемоги його згадували рідко, зате ім’я його командири знали добре.

Особливих амбіцій у нього не було ніколи. Він не хотів власного загону й не мріяв про багатство чи славу. Йому подобалася проста зрозуміла річ: є завдання, є люди поруч, кожен знає своє місце, і разом вони роблять те, що треба.

Саме тому те, після чого він пішов зі служби, вдарило по ньому сильніше, ніж він готовий визнати.

Загін отримав наказ іти до села, мешканців якого звинувачували в приховуванні частини данини. Завдання здавалося звичайним: знайти старосту, забрати належне, привести кількох людей на допит. Глібові наказали перекрити дорогу на виїзді й нікого не випускати.

Він виконав наказ. Того, що діялося в центрі села, він не бачив — чув крики, бачив дим і кількох людей, які намагалися втекти. Одного чоловіка повернув назад, погрожуючи мечем. Жінку з двома дітьми теж не пропустив.

Пізніше з’ясувалося, що пошук прихованого майна перетворився на пограбування. Один із будинків загорівся. Кількох селян побили, двоє загинули.

Гліб нікого не вбив. Не підпалював. Навіть не був там, де почалося насильство. Він просто стояв на дорозі й не давав людям піти.

Командир не вважав, що сталося щось надзвичайне: загін мав наказ, село покарали, частину майна забрали. Гліб залишив службу через два дні.

Відтоді він кілька років наймався супроводжувати купців і невеликі загони, уникаючи постійної служби при одному господареві. Противником дисципліни він не став і не почав вважати будь-який наказ злом — навпаки. Гліб досі переконаний, що без дисципліни збройний загін дуже швидко стає натовпом людей зі зброєю. Просто тепер він значно уважніше слухає, що саме йому наказують.

У бою він спокійний і передбачуваний. Не женеться за найслабшим ворогом, не намагається будь-якою ціною завдати найбільшого удару, рідко ризикує позицією заради красивого маневру. Його перевага — надійність. Він добре відчуває, коли треба стати стіною й приймати натиск, а коли потрібен тиск у відповідь. Може прийняти кілька ударів, але доказом хоробрості цього не вважає.

Битися сам він не любить. Найкраще почувається, коли бачить, хто прикриває його зліва й справа й куди відступить товариш, якщо не вийде.

Кілька років тому він відпрацював зиму в одному загоні зі списницею на ім’я Меланія, і вони не порозумілися. Меланія майже інстинктивно не довіряє людям, які пояснюють свої рішення наказом, а Гліб був живим прикладом. Гліб у її історії бачив протилежну небезпеку: упевненість, що одна людина має право сама вирішити за весь загін, заради чого варто вмирати. Їхні суперечки починалися з конкретної бойової ситуації й дуже швидко переставали бути розмовою про бій. Розійшлися вони, нічого одне одному не довівши.

З Велемиром вийшло інакше й гірше. Той теж виконав наказ відійти й теж не вважає, що наказ був неправильний. Різниця в тому, що Велемир після цього поховав дружину, а Гліб не поховав нікого. Вони прослужили разом ціле літо й жодного разу про це не заговорили. Обидва точно знали, про що мовчить другий.

Гліб не мовчазний і не похмурий. У побуті він спокійний, доброзичливий і навіть трохи нудний. Любить працювати руками, охоче лагодить дрібниці й не розуміє, навіщо викидати річ, яку ще можна полагодити. У таборі постійно щось підтягує, підбиває або вирівнює; чужий погано закріплений ремінь дратує його сильніше за образу. П’є небагато, зате любить довгі розмови біля вогню. Добре пам’ятає людей і майже ніколи не забуває обіцянок. Дотепним його не назвеш, але сухим голосом він іноді каже щось настільки безглузде, що співрозмовник розуміє жарт лише за кілька секунд.

Відповідальності він не боїться, а командувати не хоче. Поставлять старшим — виконає сумлінно. Сам не проситься.

Слабке місце в нього одне: він потребує зрозумілих правил більше, ніж може собі дозволити. Коли ситуація неоднозначна й правильного рішення немає, Гліб може витратити забагато часу, шукаючи межу між тим, що він зобов’язаний зробити, і тим, за що особисто готовий відповісти. Колись він занадто легко сказав собі, що лише виконував наказ. Тепер іноді заходить у протилежну крайність і намагається завчасно передбачити наслідки кожного рішення.

Наказ він виконав, і виконати його мав право. Одного Гліб і досі не знає: чи можна було стояти на тій дорозі й не бути частиною того, що робилося за спиною? Вголос він цього не питає. Але саме це питання визначає значно більше його рішень, ніж він готовий визнати.