Ратибор

Історія

У Ратибора є річ, якою він майже не користується. Великий бойовий молот лежить у нього при сідлі вже років дванадцять, і за ці роки він діставав його, може, разів двадцять. Кожен із них він пам’ятає.

Бо взяти молот означає відкласти щит, а відкласти щит означає, що стримувати ворога більше не досить.

Кузню в Гнідині тримав його батько, і руки в Ратибора звідти. Коваля з нього не вийшло: замолоду був великий, сильний і запальний, після чергової сварки пішов з дому, пристав до міського ополчення, а звідти потрапив до княжої дружини. Впливових родичів у нього не було, тому все, що він має, він вислужив. Спершу доглядав коней і спорядження, латав кольчуги, правив пом’яті щити, стежив за запасами. Щити в ополченні тоді були переважно білгородські: погано пофарбовані, зате з таким припасуванням окуття, що після сильного удару тріскалося дерево, а не ремінь. Рядовим воїном Ратибор став пізніше за ровесників.

Найшвидшим чи найвитонченішим бійцем він не був ніколи. Його цінували за інше: Ратибор залишався на місці, коли поруч уже починали задкувати. Тримав стрій. Прикривав поранених. Не втрачав голови, коли бій перетворювався на тисняву, де ніхто нікого не чує.

Поступово його почали ставити попереду молодших. Так булава й важкий щит стали не просто його спорядженням, а способом вести бій. Ратибор не шукає красивого двобою й не намагається завдати вирішального удару першим. Він приймає натиск на себе, тримає місце й не пускає ворога до людей за спиною.

Броня в нього відповідно найважча, яку може дозволити. Ратибор не ухиляється — це просто не його спосіб битися. Він стоїть там, де став, і мусить пережити все, що прилетить, поки стоїть; кожен зайвий шар заліза — це ще кілька ударів, після яких можна не зрушити. Скільки він за це платить, Ратибор знає добре: у важкому спорядженні нікого не наздоженеш і ні від кого не втечеш. Він не збирається робити ні того, ні того.

Булаву він цінує за чесність. Вона добре працює в тісняві, дозволяє бити коротко з-за щита й не потребує широкого замаху. Шляхетною зброєю Ратибор її не вважає — саме тому й довіряє. Булава не обіцяє нічого, крім важкого удару.

Молот він тримає для тих випадків, коли ворога вже недостатньо стримувати: коли треба розбити щит, зім’яти обладунок або зупинити людину, яку не зупинить ніщо менше. Володіє ним добре. Не любить. Без щита Ратибор почувається незахищеним не так тілом, як головою: з булавою й щитом його справа зрозуміла — втримати й прикрити; з молотом він мусить сам вибрати ціль, ризикнути й ударити.

За понад двадцять років служби Ратибор пережив кількох князів і багато дрібних походів, про які ніхто не складав пісень. Перші роки він служив у княжій дружині під двома різними воєводами, а вже потім пристав до загону, який зібрав Мстислав. Був одружений. Дружина померла під час тяжких пологів, дитина теж не вижила. Удруге він не одружувався.

З ріднею майже не спілкується. Батько давно помер, один брат тримає кузню, другий пішов у монастир. Ратибор іноді пересилає братовій родині гроші, але не був у них роками. Собі він пояснює це службою. Насправді просто не знає, як повертаються в життя, з якого пішов у двадцять.

Окрім бою, він уміє оцінити стан зброї та обладунку, полагодити просте, поставити табір, розписати чергування й вивести людей з-під удару без паніки. Молодих навчає непогано, хоча вголос хвалить рідко.

Він небагатослівний, але не похмурий. Має сухий гумір і жартує з цілком серйозним обличчям. Не любить хвастощів і майже ніколи не згадує власних перемог.

У таборі опікується іншими так, щоб цього не помічали: перевіряє ремені, жене молодих сушити одяг, лагодить чуже спорядження, залишає комусь кращу порцію. Якщо дякують, відповідає, що просто не хоче назавтра нести ослаблого на собі.

Під Мстиславом, який зібрав цю дружину, Ратибор прослужив довше за будь-кого з тих, хто в ній лишився, і власноруч поховав його навесні. Стяг перейшов до сина, як і належить, — а люди, як і раніше, приходять із питаннями до Ратибора.

Він нічого не зробив, щоб так вийшло, і нічого не робить, щоб це змінити. Заперечити право Лютобора йому нічим: за ним немає ні роду, ні землі, ні бодай князевої грамоти — самі лише двадцять із гаком років служби й важкий щит. Та він і не хоче. Ратибор надто добре знає про себе одну річ: у бою він вирішує швидко, а поза боєм не вирішує зовсім.

Найважче йому саме з Лютобором. Ратибор бачив десятки таких хлопців — здібних, гучних, певних, що їх недооцінюють, — і половину з них поховав. Лютобор чує в кожному його зауваженні те, чого там немає, і чинить назло. Ратибор знає, що варто було б говорити з ним інакше. Не вміє. У дружині його вчили казати «стій» і «тримай», а не пояснювати юнакові, що той нікому нічого не мусить доводити — і найменше йому.

Одного разу він служив поруч із чоловіком на ім’я Гліб, який залишив боярську дружину через наказ, який виконав. Ратибор тоді його не зрозумів і сказав про це вголос: наказ був законний, загін своє відпрацював, а те, що з нього вийшло, вирішував не Гліб. Минуло кілька років, перш ніж Ратибор перестав бути в цьому впевненим. Він досі не знає, чи хотів би зустрітися з тим Глібом ще раз.

Його найгірша риса — нездатність відмовитися від відповідальності за інших. Ратибор переконаний, що мусить передбачити кожну небезпеку й виправити кожну чужу помилку. Якщо поруч хтось гине, він завжди знаходить, у чому винен сам.

І водночас у великих рішеннях він шукає наказ, закон або старшого, на кого можна спертися. У бою Ратибор діє швидко. Поза боєм боїться сам визначати, що правильно, і називає це дисципліною. Дисципліна тут ні до чого. Просто в дружині за помилку відповідав той, хто її наказав, а Ратибор двадцять років був тим, хто виконує. Старшого, на якого він спирався, поховали навесні. Тепер накази віддає двадцятитрирічний хлопець, який спирається на нього.