Лютобор

Історія

Лютобор досі пам’ятає, як тремтіли руки після його першого бою, і досі переконаний, що цього ніхто не бачив.

Йому було шістнадцять. Він не втік, нікого не підвів і навіть, здається, когось поранив. А потім півгодини просидів за возом, чекаючи, поки руки перестануть. Відтоді Лютобор іде першим — не з відваги, а щоб ніхто не встиг помітити, що він вагався.

Він єдиний син боярина й воєводи Мстислава, який багато років служив київському князеві. Мати походила з іншого заможного роду й померла, коли хлопцеві було дев’ять; після того Лютобор ріс переважно серед батькових дружинників. Їздити верхи навчився раніше, ніж добре читати. Знав правила княжого двору й умів триматися серед бояр, хоча наука дратувала його майже завжди: він засвоював тільки те, що можна було одразу спробувати руками.

Батько готував його до служби й не поспішав давати справжню відповідальність. Вважав сина здібним, але нестриманим і надто залежним від чужого захоплення. Лютобор чув від нього переважно критику й майже ніколи — схвалення. Він досі не певен, що батько помилявся, і саме тому не може перестати про це думати.

Мстислав загинув навесні, на тому самому порубіжжі, куди тепер іде дружина. Загинув буденно: під час переслідування однієї з невеликих ватаг татей, від стріли, випущеної кимось, чийого імені так ніхто й не дізнався. Ця дружина була його — він її зібрав, платив їй і водив довше, ніж Лютобор живе на світі. За звичаєм стяг переходить до сина.

Лютобор узяв стяг. Ніхто не заперечив. Це не те саме, що погодилися.

Спис він узяв не тому, що той пасував його вдачі. Навпаки. Спис — зброя строю; він вимагає стояти на місці й чекати, поки ворог сам вийде на вістря, а чекати Лютобор не вміє. Але спис має властивість, заради якої він стерпів усе інше: ним дістають першим. Поки решта лінії ще зближується, він уже працює.

З цього виросла вся його манера. Лютобор не тримає списа як загорожу. Він тисне ним уперед, б’є крізь чужий стрій, розганяє тих, хто ще не встиг зімкнутися, і змушує противника займатися собою замість дивитися, куди йде дружина. Це помітно. Це майже завжди помітно. І Лютобор ніколи не вдавав, що йому байдуже.

Меч і щит він бере тоді, коли списові вже немає де працювати: коли зійшлися впритул, коли древко перехопили або коли треба стати в лінію й просто витримати. Володіє ним пристойно — батькові дружинники вчили його від семи років, і вивчка сама по собі хороша.

Броня в нього середня, і щит теж — у батьковому дворі над Здвижем йому дали б будь-які. Важкий обладунок Лютобор поносив одне літо й віддав назад. Річ не в тому, що він важкий: у ньому Лютобор доходив до ворога другим, а весь його бій побудований на тому, щоб дійти першим і не дати противникові зімкнутися. Середній щит він вибрав із тієї самої причини: захист потрібен йому лише доти, доки той не забирає забагато темпу. Важкий тримав би краще, але Лютобор надто багато будує на першому ударі й наступній дії, щоб платити за нього щоразу. Він свідомо міняє частину захисту на те, щоб опинятися там, де його ще не чекають. І цілком розуміє, чим за це заплатить, якщо там усе-таки чекатимуть.

Біда в тому, що бій із мечем і щитом — терплячий бій. Він виграється не ударом, а тим, хто другим утратив голову. Лютобор переходить на меч раніше, ніж треба, бо стояти за списом і чекати здається йому бездіяльністю, а бездіяльності він не переносить і хвилини. Досвідчений противник це бачить і саме на це чекає.

Він відкритий, гучний і легко знайомиться з людьми. Пам’ятає імена рядових воїнів, їсть із ними, не гребує брудною роботою. Щедрий — особливо коли є нагода зробити це помітно. Любить змагання, пісні та галасливі суперечки. Співає погано, зате впевнено. Не вміє довго сердитися через дрібниці й зазвичай першим мириться.

Ратибор служив батькові довше за всіх і не сказав жодного слова проти того, щоб командував син. Він просто робить те, що робив завжди: перевіряє ремені, розписує чергування, вирішує, де стане лінія. І люди, як і раніше, ідуть із питаннями до нього. Ніхто нікого не підриває. Просто накази віддає один, а слухають другого, і обидва про це знають.

Тому зауваження Ратибора Лютобор сприймає гостріше за будь-чиї. Ратибор говорить із ним рівно, коротко й по суті — так само, як говорив би з будь-ким, — і саме це нестерпно. Похвала означала б, що старий визнав його право. Сварка означала б, що право є і його заперечують. Рівність не означає нічого, крім того, що Ратибор іще не вирішив.

Одного літа він ходив в одному загоні з молотником на ім’я Боримир — таким самим молодим і вдвічі мовчазнішим. Боримир робив те саме, що й Лютобор: заходив першим, бив у найнебезпечнішого, ризикував більше за інших. Різниця була в тому, що йому було цілком байдуже, чи хтось це бачить. Лютобор витратив три місяці, намагаючись зрозуміти, чи Боримир прикидається. Так і не зрозумів. Це досі найнеприємніший спогад тієї кампанії.

Ще одна людина зіпсувала йому настрій надовше. Супроводжуючи обоз, він кілька тижнів ходив поруч із бійчинею на ім’я Зоряна, яка билася то мечем, то пращею — залежно від того, що було зручніше тієї хвилини, — і не бачила в цьому нічого вартого обговорення. Лютобор спробував пояснити їй, що в доброго бійця має бути своя манера. Зоряна відповіла, що манера — це те, за чим тебе найлегше передбачити. Він досі вважає, що вона помиляється. І досі, зайшовши в бій утретє поспіль з одного боку, згадує ту розмову.

Коли батько вперше дав йому вести невелику передню групу, поруч кілька тижнів діяв чужий загін. Меланію з нього Лютобор не пам’ятає. Вона його — пам’ятає.

У нього дві зведені сестри від другого батькового шлюбу. До молодшої ставиться тепло, зі старшою свариться безперервно. Друга дружина батька ніколи не була йому матір’ю, зате саме вона обстоює його право на спадок — і не з приязні. Двір, землю й місце роду при князі оспорюють батькові брати: рід великий, Лютобор у ньому наймолодший, а двадцятитрирічний спадкоємець, який до того ж пішов у похід, зручний геть усім, крім себе самого. Мачуха тримає його бік, бо разом із його правом втратила б і своє.

Усе добре, що він робить, він робить там, де це видно. Здобич ділить при всіх. Коня пораненому віддає вголос. Стає попереду саме тоді, коли на переднього дивляться. Кожна з цих речей правильна сама по собі, і жодної з них Лютобор не вміє зробити тихо. Відрізнити в собі щедрість від бажання, щоб її помітили, він давно не пробує.

Він не жорстокий і не рветься до влади заради влади. Він просто певен, що здатний на більше, і смертельно боїться прожити життя в тіні батька. Тому будь-яка нагода довести свою вагу миттєво стає для нього особистою. Батько, до речі, вважав так само й теж ходив попереду. Саме там його і вбили. Цього збігу Лютобор не помічає.