Дзвенислава

Історія

Найнебезпечнішу річ на дорозі Дзвенислава помічає першою. Це не дар, а двадцять років звички: вона єдина в загоні бачить, коли трава на узбіччі прим’ята не в той бік. Друга за небезпекою річ на тій самій дорозі — те, що Дзвенислава не завжди про першу говорить. Оцього вона за небезпеку не вважає.

Почалося це з батькових пасток. Він полював, водив купців і знав дороги між Києвом і степовим порубіжжям краще за тих, хто збирав із них мито. Мати лікувала прості рани й тримала господарство, поки чоловіка місяцями не було вдома. Дзвенислава ходила з батьком змалку: доглядала коней, ставила пастки, вчилася знаходити дорогу там, де дороги немає. Лук у тому житті був не зброєю, а знаряддям. Стріляти вона навчилася задовго до того, як уперше побачила, навіщо це роблять по людях.

Тумащ спалили, коли їй було сімнадцять. Батько й старший брат загинули тієї ночі. Дзвенислава вивела матір і молодших до міста; мати померла від хвороби наступної зими. Сестру взяла родина ремісника. Молодший брат зник через рік під час нападу на обоз, і вона досі не знає, загинув він чи його продали далі на південь.

Нічого з цього вона не розповідає. На пряме запитання відповідає коротко або переводить розмову на співрозмовника. Дзвенислава може півдня йти поруч із людиною, дізнатися все про її рідних і не сказати про себе жодного слова, яке потім не можна було б забути.

Роки після міста вона заробляла супроводом обозів. Платили їй не за постріл. Стріляли краще за неї, і вона перша про це казала. Платили за те, що з нею обоз рідше доходив до бою взагалі. Вона знала, де не варто ставити табір. Бачила сліди вершників на твердій землі. Уміла говорити з людьми в порубіжних селах так, щоб вони сказали більше, ніж збиралися.

До дружини вона потрапила найнятою провідницею. У поході загін утратив обох розвідників, і Дзвенислава пішла вперед сама, не питаючи дозволу. Засідку помітила вчасно. Після того їй запропонували залишитися.

У бою вона не обмінюється пострілами з першого зручного місця. Спершу шукає напрямок, з якого краще видно поле й гірше видно її, а захищеного противника обходить збоку, замість витрачати стріли на щит.

Скрамасакс завжди був робочим інструментом — оббілувати здобич, перерізати мотузку, вистругати кілок. Битися ним Дзвенислава навчилася пізніше й досі не вважає, що вміє. Скрамасакс і легкий щит вона дістає разом і тільки тоді, коли стріляти вже пізно. Щит тут не для того, щоб виграти сутичку: він дає рівно стільки часу, скільки треба, щоб поранити, звільнити собі крок і знову розірвати відстань. Перемагати впритул Дзвенислава не збирається — вона збирається піти.

Броня на ній легка з тієї самої причини. Розвідниця ходить пішки, лізе туди, куди не пройде кінь, і за день покриває більше, ніж дружина за два. Важка броня додала б Дзвениславі захисту рівно в тих сутичках, у які вона й так не збирається вступати, а забрала б те, чим вона живе, — здатність вийти вперед і повернутися того ж дня.

У побуті вона охайна, але не домашня. Не накопичує речей, спить неглибоко, тримає спорядження так, щоб вирушити за пів години. Перед виходом перевіряє тятиву, стріли, ніж і ремені на сідлі — щоразу, навіть коли перевіряла годину тому.

Вона розумна, уважна й не завжди приємна. Дошкульна. Надто пряма. Нетерпляча до тих, хто довго вагається. Погано переносить урочисті промови, княжі церемонії та накази, сенсу яких їй не пояснили.

З Ратибором їй дивно легко, і це дратує її саму. Він старший, він двадцять років служив під стягами, під якими вона не служила б, і він досі шукає, на чий наказ спертися. Дзвенислава не шукає нічийого. Але з розвідки доповідає вона йому, а не тому, у кого стяг, — і жодного разу не змогла пояснити чому ні Лютоборові, ні собі.

Кілька років тому вона водила обоз разом із молодою бійчинею на ім’я Янка. Розійшлися вони погано. Дзвенислава притримала звістку про те, що дорогу попереду стережуть: вирішила, що обоз усе одно піде тим самим шляхом, а зайвий страх нікому не допоможе. Янка дізналася про це посеред бою. Відтоді Дзвенислава знає щонайменше одну людину, яка такого не пробачає, — і це нічого не змінило в тому, як вона ухвалює рішення.

Бо мовчання вона вважає формою захисту — і саме на цьому ламається. Вона щиро вважає, що бере ризик на себе. Насправді вона бере на себе право вирішувати, чий це ризик.

Дзвенислава не прагне командувати й погано виконує накази, які вважає безглуздими. Її вірність належить людям, а не посаді, роду чи стягу. Люди, яким вона вірна, зазвичай дізнаються про це останніми.