Радован

Історія

Радован завжди знає, скільки в таборі лишилося вівса.

Це не чеснота й навіть не звичка господаря, хоча господарем він був. Це та сама риса, через яку він щовечора перед сном дивиться, де лежить меч.

Виріс він у великому дворі під Моровійськом, при дорозі, якою майже щодня йшли купці, подорожні й невеликі військові загони. Батько мав землю, коней і кілька возів, а заробляв не самим господарством: давав людям місце для ночівлі, міняв коней, допомагав везти товар далі на північ. Радован був старшим сином і змалку знав, що двір із часом лишиться йому. Батько вчив його рахувати мішки зерна, перевіряти колеса перед дорогою й не довіряти людині лише тому, що вона добре вдягнена. Від нього чекали не подвигів, а вміння тримати двір у порядку, і довгий час це його цілком влаштовувало.

Зі зброєю він познайомився через дорогу. Обози іноді стояли у дворі по кілька днів, і з ними зупинялися охоронці з різних земель. Фустібал Радован уперше побачив у руках старого найманця, який супроводжував купців із заходу, і зброя здалася йому безглуздою — довга, незручна, вимагає значно більше місця, ніж звичайна праща. Перші камені, які він спробував метнути, полетіли куди завгодно, тільки не в ціль.

Саме тому він і продовжив. Радована завжди дратували речі, принципу роботи яких він не розумів.

Старий охоронець залишився в їхньому дворі майже на місяць через зламану ногу. За цей час Радован навчився правильно вкладати камінь, відчувати мить відпускання й не намагатися виправити поганий замах силою рук. Влучним він став не одразу, зате швидко зрозумів головну перевагу фустібала: якщо правильно вибрати місце, можна почати бій раніше, ніж більшість противників здатна відповісти. Ця думка йому сподобалася.

Коли Радовану було двадцять шість, батько тяжко захворів. Наступні кілька років він майже не залишав господарства й поступово перебрав усі справи родини, а після смерті батька двір перейшов до нього. Саме тоді сталося те, що Радован пізніше називав найбільшою помилкою свого життя.

Поблизу кілька разів пограбували подорожніх. Люди говорили про татей, які збиралися невеликими ватагами вздовж дороги. Сусіди пропонували виставити спільну сторожу, але Радован відмовився: йому здавалося, що нападники шукають легші цілі й не полізуть до великого двору, де завжди багато людей.

Таті прийшли вночі. Захопити господарство швидко вони не змогли, але підпалили дві будівлі й намагалися загнати мешканців у двір. Радован устиг організувати оборону: стріляв із фустібала з-за огорожі, поки вороги підходили, а коли ті дісталися до воріт, узяв меч і щит. Напад відбили. Один із його молодших братів загинув.

Після цього Радован більше ніколи не говорив, що якась небезпека навряд чи станеться.

Господарство він залишив іншому братові. Родина спершу сприйняла це як тимчасове рішення, та й сам Радован казав, що піде лише на кілька місяців: знайде ватагу татей, яка ходила околицями, допоможе зробити дороги безпечнішими й повернеться. Не повернувся. Відтоді минуло вже багато років — обози, митні застави, міські ворота, сторожові пости й короткі походи. Загони він міняв значно рідше, ніж у молодості міняв би роботу: якщо знайшов людей, яким можна довіряти, або командування, яке не робить дурниць без потреби, Радован воліє залишитися.

Найдовше він пробув під дружинником на ім’я Боривой, який не починав сутички без потреби й думав про шлях відступу ще до бою. Радован досі вважає його найкращим командиром, під яким служив. Що з таким хтось міг не порозумітися, для нього й досі загадка.

За роки служби він бачив достатньо молодих воїнів, швидших і сильніших за нього, які значно краще володіли мечем. Багатьох із них він пережив. Хоробрішим його це не зробило — швидше навпаки. Радован дедалі менше вірить у становище, з якого доведеться якось викрутитися, і дедалі більше цінує просту перевагу: хорошу позицію, міцну броню, достатній запас каміння й товариша, який справді стоятиме там, де обіцяв.

Важку броню він почав носити не через любов до рукопашної. Навпаки: він швидко зрозумів, що фустібал робить його помітною ціллю. Лучники намагалися змусити його залишити позицію, пращники відповідали камінням, а ті, хто не міг дістати здалеку, просто йшли вперед. Витрачати сили на постійний відступ Радован не хотів, і броня дозволяла йому лишатися там, звідки добре видно поле. З віком це стало ще важливішим: найрухливішим бійцем у загоні він уже давно не намагається бути, а намагається один раз правильно вирішити, де стоятиме.

У бою він майже завжди починає з найдальшої цілі, яка справді може відповісти. Найближчий противник цікавить його мало, якщо той ще певний час не становитиме небезпеки; натомість Радован шукає лучників, пращників, метальників і людей за основною лінією. Кращим стрільцем за хорошого лучника він себе не вважає. Він просто намагається почати стріляти раніше.

Фустібал вимагає багато сил, і однакового темпу впродовж усього бою Радован не тримає: після сильного кидка може перечекати, оцінити поле й лише тоді готувати наступний. Молодші стрільці іноді сприймають ці паузи за повільність. Радован називає це небажанням видихнутися раніше за ворога.

Якщо противник усе ж доходить до нього, фустібал він відкладає, бере меч і середній щит і лишається на місці. Щит саме середній. Важкий прикрив би краще, але ще сильніше послабив би його відповідь мечем: Радовану потрібен не лише час за щитом, а й можливість достатньо небезпечно відповісти, щоб противник не міг безкарно тримати його в ближньому бою. Щойно перед ним знову звільняється простір, він повертається до фустібала. Меч для нього не друга спеціалізація: він не любить дуелей і майже ніколи сам не шукає ближнього бою. Його задача простіша — не дати противнику швидко пройти далі. Броня приймає те, чого він не встиг уникнути, а щит дає час. Навіть коли до нього доходять кілька ворогів, Радован не кидає позицію одразу — але добре розуміє, що від цієї миті час працює вже проти нього.

У побуті він набагато більше схожий на господаря двору, ніж на професійного воїна. Постійно рахує запаси, пам’ятає, кому що видали, і дратується, коли хороші речі псуються лише через те, що їх неправильно зберігали. Якщо в таборі щось закінчилося, Радован майже завжди знає про це раніше за інших — і особливо дратується, коли молодші називають це бурчанням, а через два дні приходять питати, де взяти запасний ремінь. Зазвичай Радован знає. До людей він ставиться обережно: першому враженню не довіряє, слухає більше, ніж говорить, запам’ятовує дрібні суперечності й не любить ставити пряме запитання, якщо може дочекатися, поки відповідь стане очевидною сама.

Одного разу він кілька років прослужив разом із Ратибором, і збоку вони здавалися однаковими: двоє старших чоловіків, які перевіряють чужі ремені та рахують чужі запаси. Насправді спільного мало. Ратибор робить це тому, що вважає себе відповідальним за всіх. Радован — тому, що не вірить, що обійдеться. Один шукає, кого захистити; другий шукає, що піде не так. Уживалися вони чудово, і кожен вважав другого дивакуватим.

Значно гірше було з молодим молотником на ім’я Боримир, який півроку ходив під ним. Той обирав ціль один раз і більше рішення не переглядав, а Радован переглядає кожне до останньої миті. Обидва були певні, що другий колись через це загине. Обидва помилилися, принаймні поки що.

Він постійно чекає найгіршого, і це найважче в ньому. Він завжди хоче мати запас їжі, ще один шлях відступу, додаткового вартового й план на випадок, якщо перший план провалиться. У поході це часто рятує людей. У звичайному житті робить його важким сусідом: Радовану складно повірити, що іноді людина справді запізнилася випадково, чужа помилка не була недбалістю, а дивний звук уночі — просто звуком. Надто добре він пам’ятає ту ніч, коли був упевнений, що нападники не прийдуть.

З роками ця риса не ослабла. Вона лише стала менш помітною: Радован навчився не говорити вголос про кожну небезпеку, яку бачить. Це не означає, що він перестав її бачити.

Саме тому перед сном він завжди дивиться, де лежить меч, чи не ослаб ремінь на щиті й скільки кроків від його місця до виходу. Він давно знає, що більшість ночей нічого не станеться. Цього знання йому недостатньо.